-Ну, що подруго? Все село пересуджує про твій.. роман. – Про роман? – здивувалася Віра. – Це ж колега. Який роман? Але Іра була налаштована рішуче: – Так просто не переписуються колеги. Щоб по 2 листи в тиждень! Несподівано Віра poзnлakaлacя. – Так, боюся, що не вийде нічого, а потім мене заcmiють в селі.. Іра обняла подругу.. А через 2 тижні в селі помітили незнайомця. Він ішов по вулиці, вдивляючись в номери будинків… — Стрічка новин

-Ну, що подруго? Все село пересуджує про твій.. роман. – Про роман? – здивувалася Віра. – Це ж колега. Який роман? Але Іра була налаштована рішуче: – Так просто не переписуються колеги. Щоб по 2 листи в тиждень! Несподівано Віра poзnлakaлacя. – Так, боюся, що не вийде нічого, а потім мене заcmiють в селі.. Іра обняла подругу.. А через 2 тижні в селі помітили незнайомця. Він ішов по вулиці, вдивляючись в номери будинків…

Віра була мабуть найнепомітнішою дівчиною в селі, незважаючи на те, що працювала в бібліотеці. Начебто і з людьми спілкувалася, а все залицяльників не було.

Advertisement

Наближалося тридцятиріччя, сумувала дівчина, інший раз і плакала в подушку від самотності.

Ще й ім’я таке – Віра. Не сучасне… А мама їй все говорила:

-Ім’я нормальне у тебе, святе. Що може бути краще віри нашої? І ти вір, і все налагодиться у тебе в особистому житті. Вір.

Але справа була не тільки в імені. Віра була маленькою, худорлявою дівчиною непримітною зовнішністю. Ні копиці волосся, ні яскравих виразних очей або пишної фігури… Тому не заглядалися на неї сільські хлопці.

-Вхопитися нема за що, – жартували хлопці. – Як є сіра мишка.

Прізвисько пристало до Віри нamepтвo. Але вона не ображалася. Раз мишка, значить – мишка… Так воно і є. Але дівчина була доброю, працьовитою, посидючою. І коли одного разу вона виставила свої мереживні роботи в сільському ДК, народ ахнув. Такої краси не бачили з часів прабабусь.

Advertisement

-Це і є візерунки прабабусь. Саме наших, місцевих. Зі старих зразків, зотлілих в скринях, я візерунки переймала. Хочеться зберегти. Щоб традиція не пропадала. Над красою час не владний…

-Ох і Вірочка, – ласкаво називали тепер її селяни. – Ох і розумниця. Дай Бог тобі здоров’я і нареченого хорошого.

А Віра хмурилася, червоніла – соромилася своєї самотності. Єдина її подруга – Ірина, працювала в ДК. Жвава цікава дівчина давно була одружена, мала доньку і сина. Вона душі не чула в подрузі, але як не намагалася її познайомити з кимось із серйозною метою, все її спроби ні до чого не приводили.

Начитана Віра не хотіла пов’язувати своє життя аби з ким. А нахаб і nuяkiв уникала.

-Ну, Вірочко, на тебе наречених не напасешся, – горювала Іра. – І у нас чоловіки не Алени Делони, а ось тримаємо в руках – і не n*ють, працюють. Дітей ростимо.

Advertisement

-Та ну тебе, Ірино, – ніяковіла Віра. – Мабуть мені твої кандидатури не до серця. Вже вибач…

-Ну як знаєш. А я б на твоєму місці хоча б дитинку народила. Не залишатися ж одною зовсім. І без чоловіка, і без дитини.

Віра червоніла, але не ображалася.

Все змінив один випадок. Одного разу послали Віру на курси бібліотекарів в Київ. На цілий тиждень. Звідти Віра повернулася якоюсь іншою. Одухотвореною, майже щасливою і мовчазною. Ніби про себе весь час про щось думала або згадувала.

Мати помітила зміну в доньці, але нічого їй не сказала. А Віра мовчала. Нікому – нічого. Скритна була мишка…

Але потім почали приходити Вірі листи. Зачастила до Віри поштарка.

-Віруню! – гучно, майже на все село кричала жінка. І посміхалася. – Тобі лист!

Віра, рум’яна і схвильована, відкривала вікно тут же, ніби чекала візиту листоноші. Вона брала лист і притиснувши його до грудей, немов талісман, кивала поштарці, примовляючи:

-Не кричіть Ви, тьотю Машо… Тихіше, будь ласка. Нічого особливого – лист.

Але на очах покращала дівчата видно було, що листи були особливі. Мабуть – любовні…

Мати Віри стала веселішою, виходила на вулицю з гордо піднятою головою, в ошатній яскравій хустці. Вона першою віталася з сусідками, ніби знала щось, що іншим поки знати не можна.

А Вірочка, захований в дальноьму кутку кімнати лист, розкривала не відразу. Вона клала його на тумбочку біля ліжка і спочатку пожадливо дивилась на простенький сірий конвертик, пестячи його вологим поглядом.

Потім вона гладила лист, уявляючи, як він написав його акуратно заклеював конверт, пригладжуючи смуги теплою долонею…

Дух захоплювало у Віри від щастя. Вона брала конверт, зрізала ножицями краєчок і, сідаючи на диван, починала читати.

Прочитавши довге послання, вона знову його перечитувала вже більш спокійно, зважуючи кожну фразу, дихаючи на кожне слово…

Попереду була величезна радість – писати відповідь. Кожен лист її був майже художньою розповіддю, вилитою на сторінки листа зі шкільного зошита.

Так, у неї з’явився Він. На курсах вона сиділа поруч з чоловіком років сорока, строгим, в товстих окулярах-лупах, з професорським інтелігентним виглядом. Як потім виявилося, Сергію не було і тридцяти шести, так окуляри давали йому вік.

Сергій був начитаним, працював бібліотекарем у другому поколінні: пішов по стопах матері. Слово за слово, Віра та Сергій розговорилися в перерві між лекціями. Потім були вечірні прогулянки в сквері, походи по різних бібліотеках Києва в рамках навчання на курсах. Навіть в театр встигли сходити.

До кінця тижня Віра відчула в Сергії рідну по духу людину. Вони обмінялися адресами, ніжно потиснувши один одному руки…

Їх листування тривало вже кілька місяців. Листи з обох сторін були схожі на роман. Вони раділи разом новим прочитаним книгам, обмінювалися новинами по роботі, писали і про повсякденні справи.

Одного разу до Віри на роботу заглянула Іра.

-Ну, що подруго? Все село пересуджує про твій роман.

-Про роман? – здивувалася Віра.

-Ну, про листи.

-Це ж колега по роботі. Який роман? – намагалася відговоритися Віра. Але Іра була налаштована рішуче.

-Так просто не переписуються колеги. Щоб по два листи в тиждень кілька місяців. Приховувати марно. Ну, чого ти боїшся? Розкажи!

Тут несподівано для себе Віра розплакалася.

-Так, боюся, що не налагодиться раптом, а потім мене зовсім засміють в селі. І так он, мишкою прозвали…

-Та nлювaтu як прозвали, – насупилася Іра. – По-доброму вони, розумієш? По доброму. Через характер твій тихий. А ти будь сміливішою. І я тебе в образу нікому не дам. Запам’ятай. Ні своїм, ні заїжджим. Ну, розкажи, хто?

-Потім якось, – попросила Віра. – Гаразд? Наврочити боюся…

-Це вірно, – протягнула Іра. – Виходить у тебе все серйозно, коли нічого не кажеш. Ех, мишка ти моя. Як є – мишка.

Іра обняла Віру, обидві зітхнули.

А через два тижні в селище приїхав Сергій. З букетом червоних троянд він йшов по вулиці, вдивляючись в номери будинків, а на присутніх справив справжній фурор. Бабусі визирали з вікон і, не чекаючи питання, показували йому дорогу до Віриного дому, витираючи кінчиком хустки сльозу і похитуючи в знак схвалення головою…

Віра стояла на ґанку, закутана в мереживну хустинку своєї роботи. Мати її дивилася у віконце через тюль, одночасно хрестячись на ікону.

Перші сніжинки падали на білосніжну хусточку Віри, роблячи її сяюче обличчя ще світлішим. Дівчина, подібно казковій феї, зустрічала свого судженого. Сергій, злегка вклонившись, вручив їй букет троянд і обійняв. Вони обережно і ніжно поцілувалися…

Він без передмов і вступних промов, сидячи за чаєм в кухні, відразу зробив Вірі пропозицію. При матері, просто і тихо, тримаючи дівчину за руку. Його рука трохи тремтіла. Віра злегка стиснула його долоню в знак згоди і ледь чутно прошепотіла:

-Згодна, Сергійку…

Проводжали Вірочку з села через місяць всією вулицею. Їхали молоді з матір’ю Віри відразу на весілля в Київ. Повернувшись потім у село, жінка детально розповідала сусідкам як пройшло весілля, показуючи фотографії.

-Як же ти тепер без дочки своєї? – примовляли жінки.

-А нічого. Як всі. Листи мені Віра писати буде і дзвонити. На свята приїжджати будуть. Обіцяли. Киянка вона тепер у мене. Але ж ось як все склалося…

джерело

Advertisement

Advertisement

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *