Хлопчик сидів у під’їзді і плакав, бо бабуся не впускала його у квартиру — Стрічка новин

Хлопчик сидів у під’їзді і плакав, бо бабуся не впускала його у квартиру

Заходжу в під’їзд до мами і бачу там хлопчика приблизно 5 років, який гірко плаче.

Advertisement

– Ти чого, – питаю, – ревеш?

А він відповідає:

– Я до бабусі приїхав. Пішов у двір гуляти, повернувся, а вона двері не відкриває.

Advertisement

Я кажу:

– Ну і чого соплі бульбашками надувати? Бабуся, напевно, в магазин вийшла, зараз повернеться. А він реве, аж трясеться. Маленький такий, як його шкода – не передати.

– Тебе як звуть?

– Ро-о-ома …

– Ти з якої квартири?

– З вісімна-а-адцятої …

А в вісімнадцятій квартирі нові мешканці, я їх ще не знаю. Подзвонила туди – тиша. Ну не залишати ж ридаючу дитину на сходах?

– Пішли, – кажу, – Рома, в гості. А бабусі записку в дверях залишимо.

Прийшли додому. Поки чоловік його розважав, я записку написала: «Рома знаходиться в кв. 28 ». Спустилася, сунула в дверну щілину. Повертаюся, Рома вже з моїм дорослим хлопчиком машинки по підлозі катає, все добре. Вмила його, питаю:

– Борщ будеш?

– Буду. З’їв тарілку борщу, тільки ложка мелькала.

– На друге голубці. Будеш?

– Буду.

Апетит завидний, не причепишся. Два голубця змів в один присід.

– Тобі компот або сік?

– Мені чай.

У мене злегка витягнулося обличчя, тому що коли мені було 5 років і в будинку був компот або сік, мене б ніхто не змусив пити чай. Ну добре. Сидимо, п’ємо чай з вафельним тортиком, Рома з моїм чоловіком бесіди розмовляє. Обговорили всі суто чоловічі питання: які бувають марки машин, яку вони швидкість розвивають та інше важливе. Прийшла моя мама. Пояснюю їй поява гостя. Мама каже:

– Дивно. У 18-ій квартирі живе жінка твого приблизно віку.

Я нічого дивного в цьому не побачила. Сорокарічна жінка цілком може бути бабусею п’ятирічного онука, хто ж їй заборонить. Мама вважала мій аргумент цілком переконливим і теж кинулася розважати гостя. Витягла коробку з іграшками і тут пішло у них веселощі.

Приблизно через годину лунає дзвінок у двері. Відкриваю – на порозі дівчина мого приблизно віку (добре за п’ятдесят, а то й більше- спасибі, добра мама).

– Здрастуйте, – каже. – Я ось з роботи приїхала, а у мене в дверях записка. Ви, напевно, квартирою помилилися?

Мене насторожило вже те, що вона приїхала з роботи. А то, що ім’я Рома ні про що їй не говорить, зовсім вибило з колії.

– У вас онук не губився хіба? – питаю.

– У мене онуків поки немає, – відповідає.

Так. Пазл не складається. Повертаюся до кімнати. Там все зайняті справою: мама вантажить кубики в самоскид, чоловік прив’язує до цього самоскида мотузку, начальник транспортного цеху Рома роздає всім вказівки.

– Рома, – кажу я, – ти з якої квартири-то?

– З вісімнадцятої, – не відриваючись від процесу навантаження і транспортування відповідає Рома.

– А цю тітку ти знаєш? Рома обертається, мигцем дивиться на господиню 18-ї квартири, байдуже кидає «Ні» і повертається до справ.

– І вона тебе не знає, – кажу я. – Хоча живе в вісімнадцятій квартирі.

Вантажник і водій самоскида завмирають на місці і з подивом дивляться на Рому.

– Не живе, – заспокоює нас Рома і намагається продовжити гру. Всі мовчки переводять погляд з Роми на “жінку мого приблизно віку”.

– Я живу в вісімнадцятій, – злякано бурмоче вона. – Але це не мій хлопчик, чесне слово, не мій.

Я можу зрозуміти, чому вона так перелякана: у моєї мами таке обличчя, немов вона ось-ось запустить в неї кубиком і переїде самоскидом.

– Стоп гра, – кажу я і сідаю на підлогу поруч з Ромою. – Давай-но спочатку. Ти до бабусі звідки приїхав?

– Зі Львова.

– А свою адресу в Львові ти знаєш? Називає адресу: вулицю, будинок, квартиру.

– А бабусину адресу знаєш?

Називає адресу бабусі і пазл складається. Маленький біс носився з друзями в своєму дворі і в процесі гри вони непомітно перемістилися у двір сусіднього будинку. Потім друзі розбіглися по домівках, ну і наш герой пішов додому, чого йому одному на вулиці робити. Будинки типові, як дві краплі води один на одного схожі. Замість бабусиного будинку він прийшов в наш. У двері побарабанив – йому не відкрили. Він злякався і заплакав. Усього й діла.

Сунули Ромі машинку на добру довгу пам’ять, схопили в оберемок і понесли до бабусі. Яка там напевно вже вся сива, якщо взагалі жива. Вдаємося до сусіднього двору. Чуємо далеко голос, що кличе ніжно:

– Рома! Ромааа! Ромааан!

Біжимо на цей голос. Бачимо до смерті перелякану “жінку мого приблизно віку” (після святкування 60-річного ювілею не всі ще букети повяли).

– Ваш?

– Наш!- І з риданнями кидається на груди відразу нам усім.

Заспокоїли, роз’яснили ситуацію, посміялися. У бабусі сміх був нервовий, треба сказати. А Ромі хоп-хни, у нього нова машинка, чого ви там всіе кричите, не даєте зосередитися людині на грі. Бабуся так розсипалася в подяках, що ми поспішили ретируватися, поки вона зовсім не розсипалася. Даємо задній хід, чуємо, вона каже:

– Рома, пішли швидше обідати, ти ж голодний.

– Я вже поїв, – відповідає Рома і катає машинкою по асфальту.

– Він уже поїв, – підтверджую я, обертаючись. – Перше, друге і чай.

– Треба ж! – дивується бабуся. – Він так погано їсть, прямо ложку супу в нього не запхати.

Я здивовано піднімаю брову, згадуючи, які порції умяв за обидві щоки Рома, а він відволікається нарешті від машинки і кричить нам:

– Бувайте! Я завтра ще прийду!

Advertisement

Advertisement

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *