Все літо я проводжу на дачі. Минулого тижня попросила сина приїхати, допомогти, а він відмовився. Мені після цього так прикро стало, мені важко вже одній працювати, в шістдесят п’ять років! А син з невісткою вважають, що нічим мені не зобов’язані. Я ж допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну, а вони цього не оцінили — Стрічка новин

Все літо я проводжу на дачі. Минулого тижня попросила сина приїхати, допомогти, а він відмовився. Мені після цього так прикро стало, мені важко вже одній працювати, в шістдесят п’ять років! А син з невісткою вважають, що нічим мені не зобов’язані. Я ж допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну, а вони цього не оцінили

Все літо я проводжу на дачі. Минулого тижня попросила сина приїхати, допомогти, а він відмовився. Мені після цього так прикро стало, мені важко вже одній працювати, в шістдесят п’ять років! А син з невісткою вважають, що нічим мені не зобов’язані. Я ж допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну, а вони цього не оцінили

Advertisement

– Нарешті я все зрозуміла. Попросила сина допомогти на городі, – розповідає пенсіонерка Валентина Григорівна. – Я взагалі рідко до нього звертаюся, може, три-чотири рази за сезон. В цьому році навіть ще не чіпала його жодного разу. Намагаюся сама справлятися, знаю, що він бажанням їздити на дачу не горить. Але тут без чоловічої сили було не обійтися. І справ ж було на півтори години. Але син відмовився!

– Не захотів їхати?

– Уявляєш, так. Ми, каже, мамо, з Анною вирішили, що дача – це тільки твоя затія! Хочеш нею займатися – займайся сама. Нам вона не потрібна, тому нас більше не чіпай, їздити ми туди не будемо, і допомагати тобі на дачі ми не зобов’язані.

Я була ошелешена почутим, як, так – не зобов’язані допомагати? Тоді я теж не зобов’язана допомагати вам! Збирайте свої манатки і з’їжджайте з моєї квартири! Куди хочете! Місяць вам знайти житло. Щоб до першого числа вас в квартирі не було!

… Синові Валентини Григорівни взимку виповнилося тридцять п’ять. У нього дружина і дочка, що перейшла в другий клас. Восени має народитися друга дитина.

Живуть «діти» з самого початку в квартирі, яка дісталася Валентині Григорівні у спадок, і, мабуть, щиро вважають її своєю.

Advertisement

Дружина сина, Анна, з народження дочки практично не працює – вже вісім років. Намагалася кудись влаштуватися за рік до школи дитини, пропрацювала сім або вісім місяців, і перед першим класом звільнилася знову. Сидить удома, забирає доньку зі школи, робить з нею уроки, пече пиріжки.

Працює в їхній родині один син. Він далеко не олігарх, але завдяки тому, що за знімання квартири «діти» не платять, грошей їм впритул, але вистачає. Живуть без надмірностей, поїздок і особливих розваг, але, все-таки, зводять кінці з кінцями.

А недавно Валентина Григорівна зауважила, що Анна знову в очікуванні. Син підтвердив її здогадки.

– Мене навіть до відома не поставили, от як. Хоча, звичайно – хто я така? Розмовляти ще зі мною, планами ділитися! Анна вічно з задертим носом ходить, відповідає через силу. То не спитай, це не скажи, не думай нічого порадити.

Валентина Григорівна важко зітхає.

Advertisement

– І щось так прикро стало, ще й з дачею цією. Так, мені важко вже одній працювати, в шістдесят п’ять років! А вони не зобов’язані, бачиш! Я допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну. Ніколи з порожніми руками не приходжу! З пенсії обов’язково внучці гостинчик купую, подарунки на всі свята намагаюся дарувати хороші, дорогі, потрібні.

– Але вони ж і не просять всього цього? Продуктів з дачі, подарунків, гостинців з пенсії?

– Але ж і не відмовляються! Беруть все, що приношу, і кажуть «спасибі»! Особливо квартира добре зайшла. Хоча і кабачки з дачі приймають, особливо коли я сама притягну їх їм на поріг. І все життя ось так. Зобов’язана тільки я, а не вони. Якщо допомога потрібна мені – її не допросишся.

– Слухай, ну а про квартиру – це ж ти не серйозно, так? Просто так сказала? Йти ж їм нікуди особливо зараз. Один працюючий, і стільки ротів. Та ще й невістка при надії. Їй зараз влаштуватися кудись взагалі нереально.

– Знаєш, спочатку я зопалу сказала, звичайно. Ніхто і не сприйняв серйозно. Але потім дзвоню синові через кілька днів, інакше вже питання – а він зі мною розмовляє так сухо, ніби я провинилася перед ним! Треба ж, мати посміла не тільки допомоги попросити, але ще і дорікнути квартирою.

– Ображається?

– Ображається! Хоча це я ображатися маю. Загалом, я зрозуміла, що треба, мабуть, думати про себе. Здавати квартиру і наймати людей, наприклад. Знаєш, якби він нормально розмовляв по телефону хоча б, може, я теж би спробувала все забути. Але ця розмова крізь зуби – мало не «чого дзвониш?»! Не запитав, як я взагалі, чи вирішила свою проблему на городі. Ну скільки можна вже? Кажу йому: – Так, Степане, ви речі вже збираєте? Він, такий: – Які, мовляв, ще речі? Я йому кажу – а ти що, не зрозумів, що я сказала про квартиру? Повторити? Я що, жарти жартувати з вами буду? Шукайте житло і з’їжджайте.

– А він що?

– Через півгодини передзвонює – обговорили, мабуть, з Анною перспективи. Зовсім іншим тоном вже розмовляє. Давай ми тобі, каже, грошей дамо, наймеш там, на дачі, кого-небудь, зроблять тобі все, що потрібно! Ти ж розумієш, мовляв, що я шість днів в тиждень працюю, сім’ю утримую, підробітки хапаю і їздити на дачу просто фізично не можу. А я йому кажу: – Степане, а справа вже не в дачі навіть. Просто цей випадок наочно показав, що я зі своїми проблемами нікому не потрібна. Сьогодні ви на дачу приїхати відмовилися, завтра точно так же в лікарню з’явитися не захочете, бо не зобов’язані.

– Та ну тебе, навіщо перебільшувати? Дача – це все-таки більше хобі, а лікарня – це інше зовсім.

– Нічого не інше! Я і синові так сказала. Кажу, ось скільки разів за останні кілька років ти мені сам хоча б по телефону подзвонив? Виключаючи ось цю розмову? Мовчить! Тому що – жодного разу! Весь час я дзвоню, цікавлюся, питаю. Буду з цією справою припиняти, мабуть. У сусідки дочка ріелтор, каже, що з квартирою проблем не буде.

– А син з родиною куди?

– А це не моя справа. Хай он до мами Анни їдуть, в село. Буде їздити на роботу довше, на годину раніше вставати. Будиночок там невеликий, але це нічого. Зате не будуть мені нічим зобов’язані.

Advertisement

Advertisement

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *